ДРАГОМА́НОВ Михайло Петрович
• ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович
[псевд. і крипт. — М. Галицький, П. Кузьмичевський, М. Толмачов, М. Петрик, Українець, А-бер, А. А., М. Др. в Ж. та ін.; 18 (30).IX 1841, м. Гадяч, тепер Полтав. обл. — 20.VI (2.VII) 1895, Софія]
- укр. публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист і громад. діяч. Син П. Я. Драгоманова; брат Олени Пчілки, дядько Лесі Українки. З дрібномаєтної дворян. родини. Закінчив 1863 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту, з 1864 — його приват-доцент, з 1870 — доцент. Брав активну участь у діяльності Пд.-Зх. відділення Рос. геогр. т-ва та київ. "Старої громади", очолюючи її ліве крило. Після звільнення 1875 з ун-ту за політ. неблагонадійність Д. 1876 змушений був емігрувати у Швейцарію, де створив своєрідний осередок політ. еміграції, який, за словами І. Франка, став "центром коли не українського руху, то української думки на протязі цілих 20-тьох літ" (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 332). У 1878 — 82 за прикладом О. Герцена заснував у Женеві вільну безцензурну укр. друкарню: видавав зб. "Громада", потім — журн. "Громада" (разом з С. Подолинським і М. Павликом), а також заборонені царизмом твори Т. Шевченка, Панаса Мирного та ін., епістолярну спадщину О. Герцена (див. Безцензурна література). Вперше надр. окремим виданням лист В. Бєлінського до М. Гоголя, сприяв публікації матеріалів рос. народницької еміграції. Співробітничав у рос. емігрантській газ. "Вольное слово" (1881 — 83), яка проголосила себе органом земської опозиції до самодержавства. В 70 — 90-х pp. брав діяльну участь в укр. революц.-демокр, журналах "Друг", "Світ" і "Народ", виступав з публіцистичними, літ.-крит., наук. статтями в рос. та укр. ліберальній і демокр. пресі, а також в англ., нім., франц., італ., болг. та ін. західнослов'ян. виданнях. Всеєвропейську популярність здобув доповідями на захист переслідуваної рос. царизмом укр. л-ри на Літ. конгресі в Парижі 1878 та Міжнар. літ. конгресі у Відні 1881. 1890 Д. був одним з ініціаторів (разом з І. Франком, М. Павликом та ін.) створення Русько-укр. радикальної партії. На запрошення болг. уряду приїхав з Швейцарії до Софії, де 1889 — 95 працював професором ун-ту. За свідченням болг. літературознавця П. Атанасова, Д. "виховував болгарську молодь у дусі свободи й непримиренності до будь-якої тиранії, виростив цілу плеяду вчених, викладачів, учителів, своїх послідовників" (Атанасов П. Големият украински демократ Михаил П. Драгоманов и България. "Септември", 1959, № 6).
Світогляд і діяльність Д. за сусп.-політ. та ідейним спрямуванням складні й суперечливі. На формування його світоглядних позицій мали вплив ідеї франц. раціоналістів, декабризму, рос. революц. демократії; він був знайомий з теоріями соціалістів-утопістів і наук. комунізму, але його філос.-політ. погляди відзначалися оригінальністю і протистояли суб'єктивізму та волюнтаризму народницької ідеології, з одного боку, та тенденціям еволюційного об'єктивізму, з другого. Вони були значним завоюванням укр. філос. і політ. думки на шляху утвердження діалектичного істор. мислення. Д. войовничо виступав проти монархічних режимів царської Росії і цісарської Австро-Угорщини ("Внутрішнє рабство і війна за звільнення", "Толците и отверзется", "Турки внутрішні і зовнішні", "Аби болото було, а чорти будуть"), реакційних теорій і практики галицьких "москвофілів" і "народовців", проти різних форм політ., соціального і нац. гніту, реліг. забобонів, клерикалізму, нац. обмеженості й сепаратизму, за сусп. прогрес. пов'язаний з визвольним рухом нар. мас, за політ., духовне єднання укр. і рос. народів. Вважаючи, що феодальні Росія і Україна ще не доросли до революції, він схилявся до шляхів соціально-політ. перетворень у дусі західноєвроп. парламентаризму. В розв'язанні нац. питання Д. стояв на федералістичних позиціях. Антицаристською публіцистикою Д. цікавився К. Маркс, критику в ній російського самодержавства підтримували в своїх працях Г. В. Плеханов і В. І. Ленін. Д. належать грунтовні наук. праці з історії, фольклору та етнографії ("Історичні пісні малоруського народу", у співавт., 1874 — 75; "Малоруські народні перекази і оповідання", 1876; "Нові українські пісні про громадські справи. 1764 — 1880", 1881; "Політичні пісні українського народу XVIII — XIX ст.", 1883 — 85, та ін.). Цінність становлять його публікації епістолярної спадщини 1. Тургенєва, М. Костомарова, М. Бакуніна, К. Кавеліна, творів ряду укр. письменників та досліджень про них. Представник культурно-історичної школи в літературознавстві, Д. був одним з найвизначніших на Україні прибічників порівняльно-історичного методу в літературознавстві, спираючись на який прагнув обгрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістич. та естетич. цінностей у нац. культур. розвитку ("Чудацькі думки про українську національну справу" та ін.). Широка й глибока ерудиція в галузі світової л-ри поєднувалася у нього з прогрес. поглядами на місце і роль л-ри в сусп. житті. Д. творчо сприйняв традиції рос. прогрес. літ. критики і, зокрема, ідей революц.-демокр. просвітництва, став одним з перших укр. професійних літ. критиків; він систематично аналізував осн. тенденції та явища літ. життя на Україні. Розкриваючи споконвічні органічні зв'язки укр. і рос. культур, внутр. спорідненість багатьох провідних тенденцій і процесів, Д. сприяв дальшому зміцненню дружби і взаємодії братніх л-р, боровся проти вульгарно-соціол. догм і формальної естетики. Його праці про нац.-літ. процес передували виступам І. Франка ("Література російська, великоруська, українська і галицька", 1873 — 74; "Листи на Наддніпрянську Україну", 1893 — 94, та ін.). Захищаючи укр. л-ру від різномастих ворогів, Д. вважав, що, тісно пов'язана з життям народу, вона повинна бути "по ідеях демократична, по манері критична і реалістична, по мові живонародна". Саме тому він безкомпромісно виступав проти політ. інертності, патріархально-хуторянського етнографізму в л-рі, примітивного дидактичного моралізаторства, захоплення вузьконац. проблемами замість розробки актуальних соціальних питань. Глибокий аналітик і блискучий полеміст, Д. значно вдосконалив форми і засоби укр. літ. критики, підніс її авторитет і дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток укр. л-ри і передової літ.-естетичної думки, на творчість І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, Панаса Мирного, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського. І. Франко називав Д. "бичем божим" проти реакції, застою, інерції політ. мислення. Т. Шевченкові присвячено такі праці Д.: "Святкування роковин Шевченка в „руському обществі"" (1873), "Поминки Шевченка у Відні й Львові" (1875), "Війна з пам'яттю про Шевченка" (1882), "Т. Шевченко в чужій хаті його імені" (1893). Брав участь у закорд. виданні заборонених цензурою творів поета, у поширенні творів Т. Шевченка за кордоном у перекладах європ. мовами. 1873 в італ. журн. "Rivista Europea" ("Європейський огляд") опубл. статтю "Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798 — 1872)", в якій назвав Т. Шевченка "одним із великих поетів правдиво народних", підкреслив, що творчість Т. Шевченка мала велике значення не лише для Сх. України, а й для Галичини. Характеристиці творчості Т. Шевченка приділив Д. чільне місце й у своїй брошурі "Українська література, проскрибована російським урядом" (доповідь на Літ. конгресі в Парижі), виданій 1878. Д. різко виступав проти бурж.-націоналістичних, клерикальних та ін. фальсифікаторів світогляду поета і його літ. спадщини. Проте і в сфері літературознавства та літ. критики Д. була властива певна непослідовність. Прагнучи піднести укр. л-ру до рівня високорозвинених л-р світу, виступаючи проти вузьких утилітарно-нац. критеріїв в аналізі літ. процесу, він не завжди враховував нац. специфіку джерел та окремих явищ укр. л-ри, часом був надто суворим і несправедливим в оцінці деяких творів Марка Вовчка, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. Слушно засуджуючи сліпе епігонське наслідування Т. Шевченка, іноді й сам висловлював непраильні думки про поета-революціонера, політ. і естетичне значення творчості якого загалом оцінював високо ("Шевченко, українофіли й соціалізм", 1879). Висунута Д. концепція "поступовості" еволюційного розвитку укр. л-ри "знизу угору", ряд ін. суперечливих теоретичних засад призводили до обмеженого розуміння тематично-стильового характеру л-ри і призначення. Проте в останні роки свого життя Д. відмовився від цих теорій і разом э І. Франком багато зробив для популяризації досягнень укр. л-ри, утвердження її гідного місця в сім'ї слов'ян. і західноєвроп. л-р. Значення Д. для розвитку визвольних ідей на Україні, дальшого піднесення укр. культури високо оцінювали І. Франко і Леся Українка, В. Стефаник і М. Коцюбинський, М. Павлик і А. Кримський. Г. Плеханов і М. Горький, А. Луначарський і В. Бонч-Бруєвич. На думку І. Франка, кращі твори Д. "запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку" (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 332). Називали Д. одним із своїх учителів А. Желябов і С. Степняк-Кравчинський, який підкреслював силу духу, громадян. мужність, духовну безстрашність і бездоганну внутрішню чистоту Д. ("Михайло Петрович Драгоманов. 1841 — 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів". Львів. 1896, с. 21). Архів Д. зберігається в ЦДАЛМ та Б-ці ім. В. І. Леніна в Москві, в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР, а також в Б-цї Софійського ун-ту. Д. присвячено роман Р. Іванченко "Клятва" (1971, 1985). Іл. див. на окремому аркуші, с. 112 — 113.
♦ Тв.: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народную словесність і письменство, т. 1 — 4. Львів, 1899 — 1907; Шевченко, українофіли й соціалізм. Львів, 1906; Переписна Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом, т. 1 — 8. Львів — Чернівці. 1910 — 12; Матеріали для культурної й громадської історії Західної України, т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928; Собрание политических сочинений, т. 1 — 2. Paris, 1905 — 06; Літературно-публіцистичні праці, т. 1 — 2. К., 1970.
■ Літ.: Ленін В. І. Повне зібрання творів: т. 5. Гонителі земства і аннібали лібералізму; т. 24. Критичні замітки з національного питання; т. 25. Про право націй на самовизначення; т. 46. Лист Г. В. Плеханову 30.VII.1901; Луначарський А. Шевченко і Драгоманов. В кн.: Пам'яті Михайла Драгоманова. Х., 1920; Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова. "Літературно-науковий вістник", 1906, кн. 8; Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50 — 70-х років XIX ст. К., 1959; Атанасов П. Михайло Драгоманов і Софійський університет. "Всесвіт", 1962, № 12; Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. К., 1964; Білецький О. І. Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Лукеренко В. Л. Світогляд М. П. Драгоманова. К., 1965; Федченко П. М. Преса та її попередники. К., 1969; Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (II половина XIX ст.). К., 1971; Сарбей В. Г. В. І. Ленін і дожовтнева спадщина історіографії України. К., 1972; Сарбей В. Г. До питання про взаємини М. П. Драгоманова з діячами марксистської групи "Визволення праці". "Історіографічні дослідження в Українській РСР", 1972, в. 5; Засенко О. Є., Сарбей В. Г. Де ж істина? "Радянське літературознавство", 1983, № 6; Іванченко Р. Драгоманов. "Літературна Україна", 1988, 31 березня; Бернштейн М. Д. Михайло Драгоманов. В кн.: Історія української літературної критики. К., 1988; Новиченко Л М Т. Шевченко в соціально-культурній концепції М. Драгоманова. "Слово і час", 1990, № 2; Hornowa E. Ocena działalności Michała Dragomanowa w historiografii ukraińskiej, rosyjskiej i polskiej. Opole, 1967.
В. Г. Сарбей, П. М. Федченко.
Смотреть больше слов в «Українській літературній енциклопедії»
(1841-1895), публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський діяч Народився Михайло Петрович Драгоманов 18 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині. Батьки, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» — згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М.Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо». Восени 1859 року М.Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з’являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя цього закладу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». М.Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Етапним у справі становлення М.Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», — виявилися пророчими. У 1863 році М.Драгоманов стає членом Громади. Ці об’єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури,народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з’явилися нові, молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». З середини 60-х років становлення М.Драгоманова як ученого відбувається у тісному взаємозв’язку з його публіцистичною діяль-ністю. По суті, в цих роботах М.Драгоманова — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підгрунтя означуваного питання. У 1871 році Київський університет відряджає М.Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гейдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М.Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року Михайло Петрович через Галичину та Угорщину вирушає до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада» М.Драгоманов створив у Женеві восени 1876р. Було видано п’ять томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти. З другої половини 80-х рр. М.Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І.Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова. У 1889 році Михайла Петровича запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету Болгарії. Ім’я М.Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов’янських народів за свободу, автономію, братерство. Виважений і проникливий політик, М.Драгоманов мучився тією задушливою загальною атмосферою, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом на вільнолюбний настрій народу. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», — так свідчила Леся Українка про останні дні життя М.Драгоманова. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого і громадського діяча. Похований М.Драгоманов у Софії. Громадська діяльність і творча спадщина М.Драгоманова забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки України. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. «Драгоманов перший із російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну програму... перший блискуче й доступно пояснив зміст і значення конституційного ладу, особливо прав особи та принципів самоуправління...» — оцінюючи діяльність М.Драгоманова, зазначив П.Струве. Ще ширше означив різнобічну діяльність М.Драгоманова на користь українського суспільства І.Франко, називаючи його «духовним батьком», «великим критиком і бистрим, історично вишколеним умом», «найбільшим публіцистичним талантом нашої нації», «могутньою постаттю» і «правдивим учителем». Своєрідність М.Драгоманова як прогресивного політичного і громадського діяча криється перш за все в його широкому, поліаспектному підході до такого важливого поняття, як «конституціоналізм», яке він нерідко доповнював, збагачував, інколи навіть ототожнюючи його з поняттям політичної свободи. Драгомановське розуміння конституціоналізму включало в себе такі чинники, як політична свобода суспільства і особистості, що реалізувалася через народне представництво в центрі, самоуправління на місцях, дотримання прав і свобод людини. Великого значення з огляду на історичну перспективу і розвиток нинішньої суспільно-політичної ситуації у світі набуває уявлення М.Драгоманова про визначальний критерій і мету всіх різноманітних суспільних відносин: «Основними для формування тих відносин... повинні бути поперед усього основні права чоловіка — свобода думки й слова, зборів та коаліцій, толеранція політичних та релігійних переконань... віри й безвірства». Виваженим, діалектично та історично обгрунтованим було переконання вченого, що попри все ті відносини «ніколи в цілім світі не будуть шанобливо однакові...». Драгоманов чітко окреслив і можливості загальних революційних процесів. Він був упевнений, що будь-яка революція має в основі своїй політичний характер, міняє політичні форми панування, але «...не має сили сотворити новий лад суспільного життя, бо сей мусить органічно і звільна виростати з попередніх, як дерево з даного грунту, а продиктувати його ніякими едиктами не можна». Послідовно і твердо він відстоював еволюційну правоту будь-якого розвитку, вважаючи революції явищами спонтанними й короткочасовими, хоча все в тому ж загальному тоні історичного поступу. Як точно і правильно підмітив І.Франко, «Драгоманов — еволюціоніст, вірив у ненастанний органічний розвій не лише в сфері матеріальних явищ, але також у сфері духу, віри, літератури й етики. Властивим плодючим елементом у тій еволюції вважав людське — індивідуум, його душу, волю й інтелігенцію (розум)». Сила історичного методу М.Драгоманова в тому, що вчений і публіцист умів органічно сприймати в єдності конкретного історичного процесу загальне й осібне, національне і вселюдське, індивідуальне й суспільне у їх найтіснішому взаємозв’язку. Керуючись принципами культурного синтезу національного та інтернаціонального, Михайло Петрович Драгоманов показав, теоретично обгрунтувавши, що в такому поєднанні нема суперечності, і провів цей принцип через проблеми конституціоналізму, політичної свободи, прав людини, національного самовизначення, місцевого самоврядування, політичної боротьби, подав порівняльний нарис політичних ідей, намітив віхи поступу на майбутнє і створив всебічну і повну картину свого сьогодення. «Своїм писанням, зарівно як і прикладом свого життя, він дав нам високий взірець неустрашеного і незламного борця поперед усього за свободу думки, досліду, критики та розвою людської одиниці й народів і через те все буде предметом гордості і честю для народу, що видав такого чоловіка», — писав І.Франко, не зайво нагадуючи українському люду про його достойника. Унікальність постаті М.Драгоманова як ученого не тільки, вірніше не стільки в площині політичної публіцистики, як у сфері власне політології. Його можна вважати засновником національної політології, істориком політичних учень. Саме він створив нарисні добірки про розвиток політичних ідей у країнах Західної Європи, всебічно розглянувши теорію освіченого абсолютизму, лібералізму, і, запозичивши ряд основних прогресивних положень із декількох напрямків, подав концентроване обгрунтування своєї конституційно-правової доктрини. «Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок духу світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить нас», — так виводив він своє розуміння пошуку шляхів розвитку. Найвищий прояв мудрості — осягнути закон об’єктивного розвитку історії, відчути його, підлаштуватися під нього, відповідати його вимогам і потребам, а це значить — єдино правильно визначити свої можливості і докласти максимум зусиль для їх реалізації. У цій мудрості концентрується увесь віковий досвід нації, а тому надзвичайно важливо скористатися ним якомога повніше. Звісно, розуміння і пізнання цих законів М.Драгомановим позначалося як зовнішніми обставинами, так і внутрішнім відчуттям. Найкраще ж пояснення — виправдання тому зробив І.Франко, оцінюючи багатогранну діяльність видатного вченого: «Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігда добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння, найліпше характеризує нам самого Драгоманова». Вияви тої мудрості — і сьогодні серед дороговказних орієнтирів суспільного поступу. ** Це була натура ясна... прозора. Глибока щирість і рідкісна чесність душі — це були в нього риси, що впадали в очі. Нічого він не ховав і ні з чим не ховався — його слова та вчинки були достеменним відбитком його душі. /**Д.Овсянико-Куликовський.**/ ** Для України Драгоманов справді був тим «апостолом правди і науки», що його з такою тугою виглядав народ перед смертю Шевченка. /**С.Єфремов.**/ ** Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт звання освіченим народом... Драгоманов для нас є чимось більше, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника... Голос єго був для нас заохотою, осторогою, вказівкою, куди йти, голосом сумління... /**І.Франко.**/ ** М.Драгоманов, що був великим українським душоловом, тримався і в літературі, і в політиці, і в приватному житті тії засади, що «чистое дело требует чистых средств», і тримався її до кінця з великою завзятістю і невмолимістю... /**Леся Українка.**/... смотреть
1841-95, укр. публіцист, історик, літературознавець, громадський діяч, брат О. Пчілки, дядько Лесі Українки; очолював ліве крило Київської Громади; 187... смотреть
1841-95, укр. публіцист, історик, літературознавець, громадський діяч, брат О. Пчілки, дядько Лесі Українки; очолював ліве крило Київської Громади; 1876 емігрував, заснував у Женеві вільну укр. друкарню, видавав журнал Громада; з 1889 професор Софійського унів; пропагував ідеї федералізму й т.зв. громадівського соціалізму етичного характеру; вел. вплив на І. Франка, М. Павлика, радикальний рух у Галичині; Шевченко, українофіли і соціалізм, Чудацькі думки про укр. національну справу, Австро-руські спомини, 1867-77.... смотреть