ВОВЧОК МАРКО

ВОВЧО́К Марко

• ВОВЧОК Марко

(справж. — Вілінська Марія Олександрівна; ін. псевд. — Я. Канонин, Украинка; 10(22).XII 1833, маєток Єкатерининське, побл. нинішнього с. Казаки Єлецького р-ну Липец. обл. — 28.VII (10.VIII) 1907, х. Долинськ, тепер у межах м. Нальчика]

- укр. і рос. письменниця революц.-демократичного напряму. Батько — О. О. Вілінський був армійським офіцером, мати — П. П. Данилова походила із збіднілого дворянського роду. В 1846 — 48 виховувалася у приватному пансіоні в Харкові. Потім оселилася в Орлі в сім'ї багатої тітки К. Мардовінової, де познайомилася з відомими культур. діячами, письменниками, знавцями фольклору — П. Якушкіним, П. Киреєвським, М. Лєсковим та О. Марковичем, який з 1847 відбував в Орлі заслання за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. В 1851 В. одружилася з ним і виїхала на Україну. Жила в Чернігові (1851 — 53), у Києві (1853 — 55), Немирові на Вінниччині (1855 — 58). В атмосфері вільнодумних настроїв оточення, безпосереднього спілкування з українським народом, а також під впливом його фольклору, творів Т. Шевченка, М. Некрасова, М. Салтикова-Щедріна та ін. передових письменників формувалися антикріпосницькі, революційно-демократичні погляди В. На поч. 1859 жила в Петербурзі, перебувала в товаристві Т. Шевченка, І. Тургенєва та багатьох ін. діячів укр. й рос. л-ри, культури. На пам'ять про першу зустріч з письменницею Т. Шевченко написав вірш "Марку Вовчку" (1859). Протягом 1859 — 67 жила за кордоном: спершу в Німеччині (Дрезден, Гейдельберг), а з 1860 — в Парижі. Тут зустрічалася з О. Герценом, М. Добролюбовим, І. Тургенєвим, Л. Толстим, Д. Менделєєвим, І. Сєченовим, В. Боткіним, О. Бородіним, М. Бакуніним та ін. рос. письменниками, вченими, митцями й політ. емігрантами. Брала діяльну участь у поширенні в Росії видань О. Герцена, передала до редакції "Колокола" ряд матеріалів від таємних кореспондентів з Росії та України. Підтримувала дружні стосунки з чес. революц. поетом Й. В. Фрічем, учасниками польс. повстання 1863 — 64 Е. Желіговським і Й. Лелевелем. Знайома була також з широким колом франц. літераторів (П. Меріме, Жюлем Берном та ін.), митців (П. Віардо) і вчених, зокрема тих, які групувалися навколо "Magasin d'Education et de Récréation" ("Журнал виховання та розваги"). Багато років В. входила до складу редколегії цього журналу, надрукувала в ньому 9 казок і оповідань, дружила з його видавцем П. Ж. Сталем (Етцелем).

Після повернення в Росію (1867) В. разом з Д. Писарєвим, М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним та ін. письменниками брала участь у виданні журн. "Отечественные записки". У 1871 — 72 видавала за своєю редакцією журн. "Переводы лучших иностранных писателей", навколо якого об'єднала значну кількість жінок-перекладачів. У 1878 В. виїхала з Петербурга, жила в Ставрополі, Абрау-Дюрсо, Новоросійську, в селах Кубані, в містечку Богуславі та с. Хохітві на Київщині, в Саратові, в Долинську під Нальчиком.

Наприкінці 1857 у Петербурзі за ред. П. Куліша вийшли "Народні оповідання" В., в яких глибоко реалістично показано страждання укр. народу, загострення класових суперечностей між селянами і поміщиками, надії на визволення. В центрі уваги автора була доля жінки-селянки, найбільш приниженої і зневаженої в суспільстві. В ряді оповідань збірки на перший план виступають реальні драматичні конфлікти між селянами і кріпосниками ("Горпина", "Одарка", "Козачка"), в оповіданнях романтично-баладного плану розробляються родинно-побутові мотиви в дусі укр. нар. пісень і казок ("Свекруха", "Чумак", "Сон"), зображуються вольові, горді характери часів козацтва ("Данило Гурч", "Максим Тримач"); наголошується на соціальних причинах важких побут. конфліктів. У своїх оповіданнях — "ліро-епічних поемах в прозі" (Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2, с. 177. К., 1965) В. створила привабливі типи героїв з нар. середовища, розкрила їхнє непереборне прагнення до волі, майстерно показала залежність характеру і поведінки персонажів від соціальних обставин. Демократизм і народність оповіді, музикальність і лаконізм фрази, сатирично-викривальні інтонації "Народних оповідань" більшою чи меншою мірою були сприйняті укр. прозаїками 60-х pp. як ідейно-естетич. урок. В 1859 окремим виданням вийшли "Украинские народные рассказы" у перекладі і з передмовою І. Тургенєва, а також "Рассказы из народного русского быта". В оповіданнях "Надежа", "Маша", "Игрушечка", "Саша" та ін. перед читачем поставали образи рос. селянок, їхня висока людська гідність, відраза до рабства, прагнення до волі. Новаторство письменниці в рос. оповіданнях виявилося в посиленні індивідуалізації характерів, у майстерному змалюванні складних психол. конфліктів. Спрямовані проти основ кріпосницької системи оповідання В. стали визначним явищем укр. і рос. л-р. Вони були високо оцінені Т. Шевченком, О. Герценом, М. Чернишевським, М. Добролюбовим, Д. Писарєвим та ін. М. Добролюбов відзначив антикріпосницьке спрямування творчості письменниці. "Народні оповідання" В. мали величезний революціонізуючий вплив на визвольний рух, особливо на Україні, на розвиток соціальної і нац. самосвідомості укр. народу, його культури, л-ри і літ. мови. Соціальна повість "Інститутка" (1860), присвячена Т. Шевченку, доповнює цикл творів В. з укр. нар. життя. В ній викриття кріпосницької дійсності набуло особливої сили, ширшою і розмаїтішою стала галерея нар. образів, рельєфніше окреслені людські індивідуальності. І. Франко зазначив, що цей твір проникає "найглибше в суть кріпацького лихоліття" і належить до "найкращих перел нашої літератури" (Зібрання творів, т. 26, С. 354). В 1860 посість вийшла в журн. "Отечественные записки" в перекладі І. Тургенєва. У 1862 вийшла друга збірка "Народних оповідань" В., де вміщено психол. повість "Три долі" та оповідання "Не до пари", "Ледащиця", "Два сини" і "Чари". Ці твори, дуже близькі до оповідань першої збірки, відзначалися глибшим розкриттям психології героїв, більшою увагою до морально-етичних проблем. За кордоном В., за давнім побажанням Т. Шевченка, написала ряд творів, які назвала казками: "Дев'ять братів і десята сестриця Галя" (1863), "Невільничка" (1865), "Кармелюк" (1865). Тоді ж письменниця розпочала істор. повість "Сава Чалий". В істор. минулому увагу В. привертала насамперед боротьба нар. мас проти іноз. загарбників та панівних верхів. Вона створила також цикл нарисів-репортажів "Листи з Парижа", де показала трагічну долю людей соціального дна. У зображенні картин і явищ нар. життя творчість В. набувала романтичного пафосу, як це виразно видно, зокрема, в істор. повісті "Маруся" (1871). У ряді романів і повістей — "Червонный король" (1859), "Тюлевая баба" (1861), "Жили да были три сестры" (1861), "Глухой городок" (1862) та ін. — В., продовжуючи гоголівські критично-реалістичні традиції, часто з використанням засобів сатири й гумору, показувала тупість, обмеженість, духовну злиденність провінційного панства, викривала антинар. суть бурж. лібералізму. В романі "Живая душа" (1868), повісті "Тёплое гнёздышко" (1873), романі "В глуши" (1875) відобразила характери і настрої різних класів і соціальних груп рос. суспільства пореформеної доби. Фальшивим уболівальникам за нар. інтереси вона протиставила образи нових, революційно настроєних людей, які, не лякаючись труднощів і жорстоких переслідувань з боку царизму, наполегливо шукали шляхів до кращого життя для трудящих. Особливе місце в спадщині В. посідає антиклерикальний роман "Записки причетника" (1869 — 70), де викривається реакц. роль релігії, церкви та її служителів. У 1874 вийшла збірка сатиричних творів В. "Сказки и быль", змістом близьких до казок М. Салтикова-Щедріна. Багато зробила В. для вітчизн. культури як перекладач і видавець. Перекладала з нім., франц., англ., польс. л-р (твори Еркмана-Шатріана, Жюля Берна, Г. К. Андерсена, Дж. Грінвуда, Б. Пруса та ін.). Разом з Д. Писарєвим переклала рос. мовою "Життя тварин" А. Брема і "Походження людини" Ч. Дарвіна. Живучи в Парижі, написала ряд творів франц. мовою для дітей та юнацтва, у співавт. з П. Ж. Сталем створила повість "Слизький шлях" (1871). Добре знаючи укр. фольклор і мову, В. використала у своїй творчості багато пісень, казок, легенд. У 1865 разом з нім. композитором Е. Мертке упорядкувала зб. "Двісті українських пісень", записаних з її голосу. Друком вийшов лише перший зошит, у якому вміщено 25 записів. На поч. 900-х pp. написала казки "Чортова пригода" і "Як Хапко солоду відрікся", чисту й багату мову яких відзначив І. Франко. Вже з другої пол. 19 ст. твори В. стали широко відомі за кордоном, де перекладалися чес., словен., польс., болг., сербохорв., утор., франц., нім. і датською мовами. Повість "Маруся" в інтерпретації П. Ж. Сталя стала класичним твором франц. дит. л-ри, витримала майже двадцять видань. У світовій л-рі про селянство, особливо про тяжку долю трудящої жінки-селянки в умовах кріпосн. системи творам В. належить чільне місце. Діяльність В. сприяла розширенню і зміцненню контактів укр. л-ри з л-рами ін. європейських народів. У Нальчику, де минули останні місяці життя письменниці, є Вовчка Марка будинок-музей і б-ка її імені, споруджено пам'ятник (1978), садиба оголошена літ.-меморіальним заповідником. На Україні створено музеї В. у Немирові Вінн. обл. і в Богуславі Київ. обл. Життя В. стало темою роману О. Іваненко "Марія" (1973). Іл. див. на окремому аркуші, с. 256 — 257.

♦ Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 7. Саратов. 1896 — 99: Твори, т. 1 — 7. К., 1964 — 67; Твори, т. 1 — 2. К., 1983; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1957.

■ Літ.: Добролюбов Н. А. Черты для характеристики русского простонародья. В кн.: Добролюбов Н. А. Собрание сочинений, т. 3. М., 1952; Писарев Д. И. Народные украинские рассказы Марко Вовчка. В кн.: Писарев Д. И. Полное собрание сочинений, т. 1. СПБ, 1909; Писарев Д. И. Мысли по поводу сочинений Марко Вовчка. В кн.: Писарев Д. И. Полное собрание сочинений, т. 1. Дополнительный выпуск. СПБ, 1909; Герцен А. И. "Библиотека" — дочь Сенковского, В кн.: Герцен А. И. Собрание сочинений, т. 14. М., 1958; Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982: Марко Вовчок. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. К., 1981; Марко Вовчок в критиці. Збірник статей. К., 1955; Марко Вовчок. Статті, дослідження. К., 1957; Засенко О. Марко Вовчок. Життя, творчість, місце в історії літератури. К., 1964; Хоменко Б. В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. На матеріалах української прози. К., 1977; Крутікова Н. Є. Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці). К., 1965; Листи до Марка Вовчка, т. 1 — 2. К., 1984; Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. К., 1983; Брандіс Є. П. Марко Вовчок. К., 1975; Марко Вовчок. Статті і дослідження. К., 1985; Недзвідський А. В. Марко Вовчок. Семінарій. К., 1981; Дорошкевич О. К. "Народні оповідання" Марка Вовчка — том 1 (1858). В кн.: Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури 19 ст. К., 1986; Дорошкевич О. К. "Народні оповідання" — том 2 (1862). В кн.: Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури 19 ст. К., 1986; Лобач-Жученко Б. Б. О Марко Вовчок. К., 1987; Иваненко О. Д. Мария. М., 1985; Ільницька Л. І., Лобач-Жученко Б. Б. Марко Вовчок у колі сучасників. Бібліографічний покажчик... Львів, 1983.

О. Є. Засенко.